Для того, чтобы написать статью, Вам необходимо зарегистрироваться на сайте

Вход

Криворізька гімназія №127 Адаменко Вероніка Олегівна, учениця 10 класу Криворізької гімназії №127

Dnipro1

З чого все починалось? (1918-1935)

Ось у цій будівлі в 1918 році у м Катеринослав навчалися студенти Брянського металургійного заводу при ремісно-технічних класах, що готував кадри для Брянського металургійного заводу. Саме тоді з'явилася футбольна команда за назвою «БРІТ». З часом назва змінилася на «Петровець», потім на “Сталь”, “Металург”, а з кінця 1961 року – на «Дніпро». Гравці «БРІТа» були піонерами освоєння футболу в розташованій поруч із заводом Брянській житловій колонії, а також в інших робочих селищах: у Діївці, на Фабриці й на вулицях Чечеловки. Ця колонія була найбільшою і відомою серед усіх заводських правобережних поселень. На початку ХХ століття вона була заселена, в основному, працівниками Брянського заводу й іноземними фахівцями: бельгійцями та французами. «БРІТ» брав участь у першості Катеринослава, яку виборювали також «Оріон», «Алькор» (чемпіон міста 1915-1917 р.), «Штандарт», «Стадіон», який виграв у 1918 році, і «Задніпров'я». Усі ігри чемпіонату відбувалися на спортмайданчику “Сокіл”, що перебував на розі проспекту Пушкіна й Кооперативної вулиці (нині вулиця Юрія Савченка). Після громадянської війни футбольне життя в Катеринославі повноцінно відновилося в 1923 році. «БРІТ» взяв участь в осінній першості міста й став чемпіоном! У фінальному матчі в завзятій боротьбі вдалося переграти Dnipro2«Робітфак». Повторити успіх у наступному році команді не вдалося. Правда, на початку сезону вона стала переможцем розіграшу «Першості відкриття сезону». 9 травня 1925 року заводчани вперше зустрілися з командою іншого міста - московською “Трьохгоркою”, що представляла Московський бавовняний комбінат «Трьохгорна мануфактура». Москвичі перемогли 2:1. У ті роки завод імені Петровського вийшов в авангард металургії СРСР, і разом з прогресом в основній діяльності на підприємстві активно розвивалися спортивні секції. У 1925 році на заводі був заснований робочий спортивний клуб «Петровець», до відомства якого перейшла футбольна команда. Уже під новою назвою колектив став переможцем весняної першості Дніпропетровська 1927 року. У фіналі був переможений беззастережний лідер міського футболу останніх років «Желдор» з рахунком 2:1. Цей успіх був повторений через вісім років, а могутній імпульс розвитку колективу додала організація клубної першості СРСР. «Сталь» – це майбутнє «Дніпро» (1936 — 1940 ) У 1-му чемпіонаті СРСР, що відбувся навесні 1936 року, взяли участь колективи лише трьох найбільших міст країни - Москви, Ленінграда й Києва. Дніпропетровську надали лише два місця: дніпропетровське «Динамо» стало єдиним українським представником у групі «Б», а в групі «Г" взяла участь «Сталь». На цій назві хотілося б зупинитися докладніше, щоб надалі не виникало плутанини. «Сталь», що брала участь у прем'єрних чемпіонатах СРСР 1936 року (весняному й осінньому), представляла трубопрокатний завод імені Леніна. А попередник «Дніпра» взяв старт у союзних чемпіонатах в 1937 році. У 1936 ж році «Сталь», яка відстоювала честь заводу ім. Петровського, грала в першості України серед колективів фізкультури, а також у першому розіграші Кубка СРСР. У стартовому матчі цього турніру в 1/64 фіналу на своєму полі вона перемогла команду Баранівського порцелянового заводу з рахунком 10:0.

Ось яким був склад команди в першому офіційному матчі всесоюзного турніру: Шинкаренко, Івченко, Шебанов, Зміїв, Авдєєнко, Радченко, Яновський, Посух, Гоцалюк, Кльоцкін, Міхєєв. Ця перемога дотепер залишається найбільшою для «Дніпра» у кубкових змаганнях. Лише за піввіку цей результат був повторений, коли розгрому піддався елістинський «Уралан». У 1936 році відбулася ще одна значна подія в клубній історії. У липні в центрі міста був відкритий стадіон «Сталь», згодом перейменований на «Металург». У товариському матчі-відкритті в присутності 25 тисяч глядачів «Сталь» зустрілася з першим чемпіоном СРСР - московським «Динамо». Наша команда, хоч і поступилася 2:4, чинила столичним футболістам гідний опір. У своєму дебютному чемпіонаті в 1937 році «Сталь» посіла 9-е місце в групі «Г». Дніпропетровці досить рівно виступали як вдома, так і у гостях. В наступні роки регламент проведення чемпіонату Кубка країни постійно змінювався, через що наша команда була змушена грати переважно в кубковому турнірі. Тут в 1939 році «Сталь» відзначилася перемогою 3:2 над московським «Металургом» - однією з найсильніших команд СРСР того часу. Цей успіх вкупі з вдалими виступами на обласному рівні дозволив дніпропетровцям стартувати в другому ешелоні союзного чемпіонату - у групі «Б». Наша команда посіла 15-е місце серед 23-х команд. Склад команди «Сталь»: Шинкаренко, Ивченко, Шибанов, Змеев, Авдеенко (к), Радченко, Яновский.Посух, Гоцелюк, Клёцкин, Михеев. «Сталь» у роки війни (1941 — 1948 ). Велика Вітчизняна війна на кілька років перервала історію «Сталі», як і всіх інших вітчизняних команд. У перший день війни, 22 червня, на території Української СРСР був введений військовий режим, а 23-го червня, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР, почалася загальна мобілізація. Багато хто з дніпропетровців був викликаний до військкоматів, у тому числі і спортсмени. Зі зброєю в руках захищали Батьківщину і гравці «Сталі»: Валентин Забуга, Володимир Алексопольський, Цалік Цадіков, майбутній тренер команди Іван Лукін і багато інших; у військовому шпиталі працював Петро Лайко.

Вони віддали все, аби наблизити світлий День Перемоги. Так, Валентин Забуга пройшов усю війну з першого дня. Він брав участь у боях в Україні, Криму, на Північному Кавказі і зустрів перемогу в Східній Прусії. У червні 1945 року, майже через місяць після святкування Перемоги, у Дніпропетровську був відремонтований стадіон «Металург». Із цього і почалося важке відродження «Сталі». Очолили команду Микола Лущицький та Іван Лукін, які за короткий термін створили колектив з місцевих вихованців. Це було лихоліття для усієї країни: не вистачало їжі й одягу, не всі були влаштовані на роботі. От яким було перше тренування нової дніпропетровської команди за спогадами Івана Лукіна: «На перше тренування прийшли 13 футболістів. Зовнішній вигляд їх залишав бажати кращого, але в очах кожного горіло бажання грати. Хлопці пробігли два кола й зупинилися знесилені. Чекають вказівок, але ніхто не скаржиться. Мені стало ясно: вони просто виснажені до межі. Тренування довелося припинити, й дати їм дводенний відпочинок». Але поступово негоди були подолані, і «Сталь» почала набирати хід. Команда облаштувалася в другій групі чемпіонату СРСР і незабаром стала претендувати на підвищення в класі. На жаль, щоб зіграти у вищому ешелоні радянського футболу, в 1948 році не вистачило дещиці. Набравши у фінальному турнірі української зони однакову кількість очок з харківським «Локомотивом», «Сталь» поступилася у додатковому двобої 1:3. У той час дніпропетровці відзначалися агресивною атакою. Потужний центрфорвард команди Михайло Яновський разом з Петром Лайко й Володимиром Муштою, а також технічними крайніми нападаючими Петром Ступаковим і Сергієм Корольовим, являли грізну силу. «Металург» -це майбутнє «Дніпро» (1949 — 1961)

У 1949 році дніпропетровська «Сталь» була перейменована на «Металург». Незважаючи на досить успішний виступ команди в попередні два роки, керівники міста й заводу імені Петровського були незадоволені результатами. Проте, поліпшити їх не вдалося - позначився відхід цілого ряду досвідчених гравців. А в 1950 році дніпропетровському футболу було завдано важкого і несподіваного удару. «Металург», як і ціла низка інших команд, був виключений зі значно скороченого класу «Б». Три роки команда провела в статусі аматорської. Повернення до чемпіонату СРСР відбулося в 1953 році. Природно, виступ на високому рівні зажадав відновлення складу. Саме цього часу у команді з'явився молодий голкіпер Володимир Маслаченко, що став згодом одним із кращих воротарів країни і відомим телекоментатором. До складу команди «Металург» увійшов і захисник Микола Майсурадзе. Він був помітною фігурою в команді, а після завершення кар'єри - тренером дитячих та юнацьких колективів «Енергії» із Придніпровська, що виховали безліч футболістів. Протягом майже десяти років дніпропетровці виступали дуже нерівно. І хоча іноді доводилося навіть боротися за виживання в класі «Б», усі випробування «Металург» долав гідно. До числа лідерів своєї зони команда увійшла лише в 1959 році, після омолодження складу. Зате справжній прорив «Металург» здійснив у розіграші Кубка СРСР 1954 року - уперше в історії він дійшов до півфіналу! У 1/32 фіналу «Металург» виграв у «Авангарда» зі Свердловська з великим рахунком 6:0. У наступному раунді перемога дніпропетровцям була зарахована автоматично - через відмову фрунзенської «Іскри» прибути до Дніпропетровська. А в 1/8 фіналу «Металург» переміг «Торпедо» з Горького з рахунком 5:3. У чвертьфіналі з ленінградською командою Окружного Будинку Офіцерів довелося зустрічатися двічі, причому обидва матчі гралися з додатковим часом. У першому двобої, незважаючи на овертайм, був зафіксований нічийний результат 1:1. А повторний матч, що грався наступного дня, закінчився перемогою «Металурга з рахунком 2:1. Переможний м'яч за хвилину до закінчення додаткового часу забив Леонід Філатов. Півфінал з єреванським «Спартаком» проходив у Москві 11 жовтня 1954 року на стадіоні «Динамо». Дива, на жаль, не відбувся: «Металург» програв більш досвідченому супротивникові 0:4.

У тому історичному матчі за нашу команду виступали: воротар Михайло Тисовський; захисники Семен Гулевич, Микола Майсурадзе й Микола Ємельянов; півзахисники Григорій Колосов і Федір Белецький, якого в ході гри замінив Юрій Козаченко; нападаючі Михайло Гуркін, Іван Горовий, Михайло Дидевич, Леонід Філатов і Вахтанг Гварамадзе. Не можна не відзначити зростаючу роль у команді центрфорварда Михайла Дидевича. Гравець, що мав за плечима досвід виступу в легендарній «команді лейтенантів» - московському ЦДКА часів Боброва й Федотова, знайшов себе у Дніпропетровську. Він одразу став своїм і у колективі, і серед вболівальників; по праву обирався капітаном «Металурга», забивав багато м'ячів. Під прапором «Дніпра» (1962-1967) Наприкінці 1961 року в історії головної дніпропетровської футбольної команди відбулася подія, що докорінно змінила її подальшу долю: вона була передана на баланс Південного машинобудівного заводу. Змінилася й назва - «Металург» став називатися «Дніпром». А у 1963-му році дніпряни дебютували в класі «А». Відбулося це в результаті чергової реорганізації футбольного господарства країни. Нашу команду включили до Другої групи класу «А». Протягом декількох років «Дніпро» фінішував у середині таблиці, а в 1966-му уперше спробував вклинитися в боротьбу за перемогу у своїй підгрупі. Цього ж року відбулося відкриття стадіону «Метеор» - у першій грі на новій арені 30 серпня дніпряни з рахунком 3:1 переграли ярославський «Шинник». У цьому матчі вперше перед рідними вболівальниками з’явився 19-літній півзахисник Роман Шнейдерман. Починалася кар'єра багаторічного капітана «Дніпра», чиє досягнення - 360 матчів у чемпіонаті (друга група класу “А”, перша й вища ліги) - залишається неподоланим й досі. З іменем «Метеора» пов'язані всі значні досягнення «Дніпра». На цьому стадіоні наша команда ставала чемпіоном СРСР, призером чемпіонатів Радянського Союзу й України, здобувала знаменні перемоги на міжнародній арені.

У 2001 році «Метеор» був реконструйований відповідно до вимог УЄФА: всі місця були обладнані індивідуальними пластиковими сидіннями. Домашні матчі на цьому стадіоні “Дніпро” проводив до осені 2008 року. Наприкінці 60-х років у грі й результатах нашої команди намітився явний прогрес. Завдяки потужному підживленню талановитих вихованців групи резерву, дніпряни з кожним роком фінішували все вище в турнірній таблиці. Разом з уболівальниками про вихід команди до Першої групи класу «А» замислювалися й керівники області, міста, Південного машинобудівного заводу. Помітним явищем став перехід до «Дніпра» заслуженого майстра спорту СРСР, кращого футболіста країни 1966 року Андрія Біби. Він не тільки майстерно диригував на полі діями футболістів нашої команди, надаючи грі стрункість і порядок, але й був прикладом для наслідування молодим гравцям. Поява футболіста такого рівня свідчила про одне - Дніпропетровськ всерйоз націлився на вихід до еліти вітчизняного футболу. Успіхи Дніпра у вищій лізі(1968 — 1971 ) А незабаром Особистість з'явилася і на тренерському містку «Дніпра». 31 жовтня 1968 року на гру з «Металургом» із Куйбишева нашу команду вивів новий наставник - 29-річний Валерій Лобановський. З його ім'ям пов'язаний справжній прорив “Дніпра”! Із приходом Лобановського в «Дніпрі» буквально в усьому з’явився професійний підхід, насамперед, звичайно ж, у тренувальному процесі. Уже в наступному сезоні дніпропетровці перемогди у своїй підгрупі, здобувши право поборотися за вихід до вищої ліги у фінальній пульці. Але висота з першого разу не скорилася - на підвищення відправився «Спартак» з Орджонікідзе. Невдалою виявилася і друга спроба. У 1970-му році, коли в результаті чергової реорганізації кращі команди Другої групи класу «А» були об'єднані в першу лігу, "Дніпро» фінішував третім. Завоювати одну з двох заповітних путівок до еліти не дозволила навіть унікальна серія: з 20 серпня до 4 листопада наша команда не програла жодного матчу, здобувши 13 перемог у 17 іграх. До вищої ліги вийшли львівські «Карпати» та алма-атинський «Кайрат», що випередили дніпрян лише за різницею забитих і пропущених голів. А от у 1971-му «Дніпро» з тріумфом пройшов турнірну дистанцію. Ліквідувавши відставання від московського «Локомотива» й одеського «Чорноморця», що утворилося на старті чемпіонату, наша команда очолила турнірну таблицю. А за 5 турів до фінішу «Дніпро», перемігши вдома «Алгу» з Фрунзе, виключив навіть теоретичну ймовірність втрати путівки до вищої ліги! 15 жовтня дніпряни на своєму полі переконливо обіграли команду зі столиці Киргизії з рахунком 3:0 (голи на рахунку Шнейдермана, Євсеенка та Назарова), достроково завоювавши одне з двох перших місць. А останній тур чемпіонату приніс команді Валерія Лобановського малі золоті медалі. Нагороди одержали: Леонід Колтун, Сергій Собецький, Володимир Сергєєв, Петро Найда, Микола Богданов, Петро Цунін, Микола Артюх, Анатолій Гринько, Роман Шнейдерман, Станіслав Євсеєнко, Віктор Назаров, Василь Лябік, Олексій Христян, Віктор Романюк. Дипломами першого ступеня були нагороджені начальник команди Анатолій Архипов, старший тренер Валерій Лобановський, тренер Олександр Петрашевський. Також дипломами були нагороджені лікар команди Микола Божко, масажист В'ячеслав Чебанов, адміністратор Василь Пальчик.

1971 рік ознаменувався ще однією приємною новиною для нашої команди - у Придніпровську була збудована тренувальна база, місце для якої в мальовничому сосновому бору вибрав особисто Валерій Лобановський. Це було великою подією: «Дніпро» отримав для поліпшення навчально-тренувального процесу необхідні умови. Успіхи « Дніпра»(1972 — 1978 ) З 1972 року почалася абсолютно нова ера в історії “Дніпра”: за майже сорок наступних років клуб лише одного разу (на два роки) - на стику сімдесятих і вісімдесятих років - залишив клас найсильніших. Дебютний матч у вищій лізі команда проводила на рідному “Метеорі” проти столичного ЦСКА. Іспит на зрілість складали: Собецький, Сергєєв, Денеж, Іванов, Федоренко, Гринько, Шнейдерман, Назаров (Євсенко, 61), Лябік, Поркуян, Романюк (Пилипчук, 58). І новачок здобув перемогу - 2:1! Історичний перший гол «Дніпра» у вищій лізі виявився на рахунку Валерія Поркуяна, що здобув широку популярність після чемпіонату світу 1966 року. Дніпряни аж ніяк не стали в еліті хлопчиками для биття, прийшовши до екватора першості п'ятими. За підсумками ж усього чемпіонату “Дніпро” цілком міг фінішувати в трійці призерів, але залишився шостим. Попутно наша команда встановила один своєрідний рекорд, ставши першим вихідцем з нижнього дивізіону, що став власником одного із призів радянського футболу - «За волю до перемоги». Дніпряни тричі перемагали в матчах, у яких суперник відкривав рахунок. По три такі перемоги також було в активі київських динамівців й «Зеніта», але «Дніпро» вигравав у команд, що перебували вище в турнірній таблиці. Наступний сезон «Дніпро» розпочав 4-матчевою безпрограшною серією, вперше очоливши таблицю. Однак невдала гра у виїзних матчах не дозволила утримати лідерство. А кінцівка чемпіонату й зовсім виявилася змазаною, хоча підсумкове 8-е місце для другого сезону у вищій лізі вважалося цілком прийнятним результатом. У жовтні 1973 року до київського «Динамо» перейшов головний тренер Валерій Лобановський. За п'ятирічку він підняв «Дніпро» на небувалу висоту - дніпропетровці впевнено закріпилися у вищій лізі вітчизняного футболу. Дуже довго біля керма команди не було фігури, порівнянної з Лобановським. І якщо ще кілька років дніпряни трималися на старому вантажі, то потім почали поступово поступатися позиціями. Свою роль зіграла й зміна поколінь. Зрештою, за підсумками чемпіонату 1978 року довелося попрощатися з вищою лігою. За рік до цієї сумної події «Дніпро» завоював перший трофей всесоюзного значення.

У турнірі на приз газети «Радянський спорт» наша команда подолала групову стадію, потім у півфіналі обіграла куйбишевські «Крила Рад», а у вирішальному матчі завдала поразки московському «Локомотиву». У дебюті фіналу навіс з правого флангу Сергія Малька чітким ударом головою замкнув Володимир Куцев. У другому таймі індивідуальний прохід удався форварду залізничників Володимиру Ештрекову, який на своєму шляху залишив осторонь одразу трьох захисників «Дніпра», і переможця команди виявляли вже у додатковий час. За п'ять хвилин до його закінчення вирішальний гол вдалося забити «Дніпру»: Сергій Малько увірвався до штрафного «Локомотива» і низом надіслав м'яч у дальній кут. Повернення до вищої ліги(1979 — 1982) Щоб повернутися до вищої ліги, знадобилося два роки, причому в перший з них «Дніпро» перебував на грані вильоту до ліги другої. Другий вихід до класу найсильніших вийшов, може, не занадто яскравим, як в 1971 році, проте, назвати успіх незаслуженим ніяк було не можна. У важкій боротьбі з «Металістом» команда посіла друге місце слідом за «Таврією». Як і личило новачкові, «Дніпро» поставив перед собою завдання закріпитися серед найсильніших. Спочатку довелося важко - ставка на виконавців, що здобули путівку до вищої ліги, себе не виправдала. Після першого кола команда посідала передостаннє місце, і для зміни ситуації вдалися до екстраординарних заходів. Вивести дніпрян з кризи довірили Володимиру Ємцю та Геннадію Жиздику - наставникам нікопольського «Колоса», який вони підняли з турніру колективів фізкультури до лідерів першої ліги. Поступово становище вдалося виправити. А відчувши смак до кінця чемпіонату, «Дніпро» стрімко здійнявся в середину таблиці. Фініш на восьмій позиції ще недавно неможливо було навіть уявити! У наступному сезоні валідол уболівальникам уже не був потрібний. Команда виступала рівно, упевнено тримаючись у районі екватора таблиці. Важливо, що вдалося стабілізувати склад, де наставала гармонія між досвідченими гравцями, запрошеними Ємцем та Жиздиком, і талановитими молодими місцевими вихованцями.

Золота ера «Дніпра» (1983 — 1991)

Dnipro3

Сезон-1983, незважаючи на статус середняка, «Дніпро» почав непогано, але без видатних результатів. Часто перемагаючи вдома, наша команда не могла тим же похвалитися у виїзних матчах. Увагу до себе дніпропетровці привернули наприкінці першого кола, обігравши в Мінську діючого чемпіона СРСР і лідера поточної першості з рахунком 2:1. А через деякий час відбулися три поспіль домашні перемоги: над «Шахтарем», «Чорноморцем» (лідером чемпіонату на той момент) і «Нистру». Причому, останні були розгромлені 6:0, а 19-річний Олег Протасов став першим гравцем “Дніпра”, що зробив хет-трик у вищій лізі. Команда завершила перше коло в лідируючій шістці. Причому щільність угорі таблиці була такою, що дебютант ліги вільнюський «Жальгіріс», який виграв першу половину чемпіонату, мав усього на три очка більше. Фінішний спурт першого кола одержав продовження й у другому, причому «Дніпро» став воістину нестримний! У лідери наша команда вийшла завдяки виїзному успіху в Кутаїсі проти «Торпедо» з рахунком 3:2. У цьому матчі голкіперові «Дніпра» Сергію Краковському на останній хвилині вдалося парирувати 11-метровий удар. Переможну серію перервала поразка в Москві від “Торпедо”, але це був лише епізод. Після наступних трьох виграшів стало остаточно зрозуміло: дніпряни стали претендентами навіть не на трійку призерів, а на саме чемпіонство.

За чотири тури до фінішу «Дніпро» на два очка випереджав московський “Спартак”! Цей розрив зберігся до останнього тура, у якому претенденти на «золото» зустрічалися між собою в Дніпропетровську. Господарів влаштовувала нічия, а у випадку перемоги “Спартака” за Регламентом повинне було призначатися перегравання. Однак “Дніпро” не став відкладати розв’язання питання “на потім”. І зробив це просто блискуче, подарувавши незабутнє свято всьому Дніпропетровську! Сказати, що у місті панував ажіотаж перед цією зустріччю - не сказати нічого! Квитки поширювалися по підприємствах, а кількість заявок у декілька разів перевищувала місткість «Метеора». Навіть незважаючи на те, що в ті роки спекуляція правоохоронними органами каралася дуже суворо, квитки розліталися «з рук» в 10 разів дорожче номіналу. Матч №1 в історії «Дніпра» вийшов яскравим, захоплюючим з неповторною сюжетною лінією. Почався він з безперервних атак нашої команди. І господарі ледь не захлинулися у хвилі власних емоцій. Родіонов відпасував Гаврилову, і небезпечний удар півзахисника спартаківців Краковський перевів на кутовий. Проте, стартовий натиск дніпропетровців приніс плоди. На 16-й хвилині Дилай відправив м'яч на фланг Протасову. Олег обіграв двох захисників і як на блюдечку виклав його вільному Тарану. А форвард «Дніпра» акуратно в протихід Дасаєву пробив у ближній від нього кут воріт. За 6 хвилин гольову комбінацію знову почав Дилай, що відпасував Литовченку. Геннадій завдав свого фірмового потужного удару, але м'яч влучив у когось зі спартаківців і відскочив прямо до Тарана. Удар Олега з-за меж штрафного майданчика був з розряду тих, що не беруться - м'яч влетів під поперечину. «Дніпро» не зменшував темп. З інтервалом у кілька хвилин гарні можливості відзначитися втратили Литовченко, Таран і Віктор Кузнєцов. А на 32-й хвилині гра загострилася. На фланзі помилився Устимчик, м'яч підхопив Гладилін і рушив з ним паралельно лінії штрафного. Пізніше Сергій Краковський розповідав, що він до останнього очікував удар півзахисника в ближній кут, але той пробив у дальній і вразив «дев'ятку». Перерва пішла спартаківцям на користь. За 6 хвилин після поновлення гри Сочнов на правому фланзі обіграв двох дніпрян і виклав м'яч під удар Гладиліну - 2:2. На трибунах запанувала гробова тиша; здавалося, що заповітна мрія перетворюється на марево. Але на 59-й хвилині чудово на правому фланзі зіграв Литовченко. Геннадій обіграв декількох захисників і вирізав відмінну діагональ. До м'яча в кидку кинулися Таран і Протасов, і перший дещо випередив молодшого партнера, зробивши хет-трик! Знову вийшовши вперед, «Дніпро» уже не випускав ініціативу зі своїх рук. На 85-й хвилині Сочнов збив у своєму штрафному майданчику Кузнєцова. 11-метровий потужним ударом реалізував Лисенко. Дасаєв хоч і вгадав напрямок удару, нічого вдіяти не зміг. Хвилини, що залишилися до кінця матчу, глядачі дивились стоячи. Ледь пролунав фінальний свисток, як на полі й на трибунах почалася загальна радість. Володарями золотих медалей стали: Андрій Дилай, Сергій Краковський, Микола Павлов, Віктор Кузнєцов, Олег Таран, Володимир Устимчик, Петро Кутузов, Геннадій Литовченко, Володимир Лютий, Олександр Погорєлов, Олег Протасов, Олександр Лисенко, Юрій Миргородський, Микола Федоренко. Також у цьому тріумфальному сезоні на поле виходили Сергій Пучков, Олександр Червоний, Андрій Бобриков, Володимир Багмут, Володимир Устинов, Володимир Кобзарєв, Анатолій Назаренко, Валерій Зуєв. У двох наступних сезонах «Дніпро» посоромив скептиків, які вважали нашу команду каліфом на годину. Два комплекти бронзових нагород стали гідною відповіддю. А крім того, дніпряни залишили помітний слід й у Європі, в першому ж своєму єврокубковому сезоні дійшовши до 1/4 фіналу Кубка чемпіонів. Пройдені були турецький «Трабзонспор» і болгарський «Левськи», а французький «Бордо» виявився сильнішим лише в серії післяматчевих пенальті (обидві гри завершилися внічию 1:1). Вдало зіграла команда Володимира Ємця і в Кубку УЄФА сезону 1985-86. Битим виявився потужний голландський ПСВ. Перед тим зброю склав східнонімецький «Вісмут». А от пройти югославський «Хайдук» не вдалося.

Ці роки стали видатними і з погляду індивідуальних досягнень. У 1984-му Геннадій Литовченко був визнаний кращим футболістом СРСР, а в 1985-му Олег Протасов встановив новий рекорд результативності союзних чемпіонатів за один сезон, забивши 35 м'ячів. Попереднє досягнення належало спартаківцеві Микиті Симоняну, у якого було 34 голи в сезоні 1950 року. Результат Протасова тривалий час залишався найкращим показником сезонної результативності в Європі. Лише в травні 1986-го форвард «Аякса» Марко Ван Бастен на два м'ячі перевищив досягнення Олега, завоювавши «Золоту бутсу». «Срібна» дісталася Протасову. Бомбардир «Дніпра» був нагороджений також призом «Лицарю атаки», який вручався футболісту, що зробив найбільше число хет-триків. По три голи Протасов забивав «Торпедо», «Шахтареві» й «Кайрату», а у ворота «Факела» - чотири. Олег Протасов разом з Геннадієм Литовченком й Сергієм Краковським взяв участь у чемпіонаті світу 1986 року. Перші двоє зіграли по одному матчу, а Краковському вийти на поля Мексики не довелось. У цьому ж році «Дніпру» скорився третій трофей в історії клубу. До 50-річчя проведення чемпіонатів країни був заснований Кубок Федерації футболу СРСР. Його прообразом був Кубок газети «Радянський спорт», виграний «Дніпром» в 1977 році. Як і дев'ять років тому, дніпропетровці подолали групову стадію, у півфіналі обіграли московський «Спартак», а у фіналі - ленінградський «Зеніт». У середині другого тайму в штрафному суперника прекрасно зіграв Геннадій Литовченко, що, обробивши м'яч, вистрілив у самісіньку «дев'ятку», а крапку в цьому матчі поставив Володимир Лютий, що замкнув фланговий простріл Тарана. А от у чемпіонаті в 1986-му стався провал - тільки 11-і місце. Невдача призвела до зміни наставника команди. На тренерський місток зійшов Євген Кучеревський, що працював одним з помічників Володимира Ємця. І після цього струсу «Дніпро» зайшов на друге медальне коло. У 1987-му році вперше в клубній історії було здобуто «срібло». При цьому Олег Протасов не тільки знову став кращим снайпером чемпіонату, а й був визнаний кращим гравцем СРСР.

А ще рік по тому, незважаючи на перехід в «Динамо» Литовченка й Протасова, команда знову стала чемпіоном! Вдруге найсильнішим у країні «Дніпро» став у статусі першого госпрозрахункового клубу країни. Перехід на нову форму господарювання відбувся восени 1987 року. Футбольний клуб став юридично самостійною організацією зі своїм штатом, приміщенням, розрахунковим рахунком. У його структурі перебували: команда майстрів, дублюючий склад, група резерву з 15-17-літніх футболістів школи «Дніпро-75» і спортінтернату, комплексна наукова група, адміністративно-господарський відділ. Всією діяльністю клубу керувала рада, яка обирала правління, а те, у свою чергу, його голову і двох заступників. Першим головою правління став Геннадій Жиздик. Надалі життя звичайно вносило свої корективи, але на першому етапі позитивний ефект від першої спроби створення професійного клубу був очевидним: у гравців і тренерів команди з'явилося ще більше відповідальності за свої результати, мотивації й бажання їх досягати. Як й в першому золотому сезоні, старт чемпіонату «Дніпро» провів важко, набравши в чотирьох матчах тільки половину можливих очок. Зате потім видав рекордну у своїй історії двадцатиматчеву безпрограшну серію! Одночасно з результатами прийшла видовищна гра, і дніпряни на перерву, пов'язану з чемпіонатом Європи, пішли на другій позиції. Віце-чемпіоном Старого Світу в складі збірної СРСР став захисник нашого клубу Іван Вишневський. Після поновлення чемпіонату «Дніпро» продовжував тримати високий рівень. І, перемігши 1 серпня на виїзді московське «Динамо», одноосібно очолив турнірну таблицю. Наступною радісною новиною став виграш радянською збірною Олімпіади в Сеулі. З «золотом» додому повернулися й три гравці «Дніпра»: Олексій Чередник, Володимир Лютий і Вадим Тищенко. Лютий відіграв усі шість матчів турніру, ставши автором «золотого» паса Юрію Савічеву у фіналі проти Бразилії. Чотири матчі на лівому фланзі оборони провів Олексій Чередник, а от Вадиму Тищенку, який так до кінця і не зумів набрати форму після надважкої травми, зіграти в Сеулі не довелось. Досі це - єдині олімпійські чемпіони-футболісти в місті Дніпропетровську. Безпрограшна серія дніпропетровців обірвалася в Києві. Більше того, ця поразка дозволила динамівцям скоротити відставання від «Дніпра» усього лише до одного очка. Але після невеликої паузи в чемпіонаті, що була заповнена збором у Криму, команда видала впевнений фінішний спурт. Переможеними виявилися «Кайрат», «Зеніт» та «Локомотив», а після перемоги над «Жальгірісом» з рахунком 3:1, дніпряни за тур до завершення чемпіонату забезпечили собі золоті медалі! При цьому форвард Євген Шахов разом із московським динамівцем Олександром Бородюком став кращим бомбардиром першості СРСР. Власниками золотих медалей стали: Валерій Городов, Володимир Багмут, Сергій Башкіров, Іван Вишневський, Вадим Євтушенко, Микола Кудрицький, Володимир Лютий, Сергій Пучков, Едуард Сон, Олександр Сорокалет, Олексій Чередник, Євген Шахов, Антон Шох. Також на поле виходили Сергій Краковський, Ігор Тютєрєв, Сергій Беженар, Петро Буц, Володимир Геращенко, Костянтин Єременко, Олег Кошелюк, Юрій Леонов, Валентин Москвин, Петро Нейштетер, Євген Похлебаєв, Віктор Рафальчук, Андрій Сидельников, Василь Сторчак, Олег Таран, Вадим Тищенко, Олег Федюков, Олександр Червоний, Ігор Шквирін. У наступному сезоні дворазового чемпіона СРСР очікувало як ніколи багато випробувань. Дніпропетровці повинні були брати участь відразу в п'яти турнірах - чемпіонаті й Кубку Радянського Союзу, Кубку Федерації, Кубку сезону і в Кубку Чемпіонів.

1989 рік «Дніпро» провів, мабуть, найбільше рівно й сильно у своїй історії. Виграні були Кубок сезону (у єдиному двобої за цей трофей у додатковий час із рахунком 3:1 здолали «Металіст»), Кубок федерації футболу СРСР (у фіналі була здобута вольова перемога над мінським «Динамо»), Кубок СРСР. У вирішальному матчі за кришталевий приз дніпряни зійшлися в «Лужниках» з «Торпедо». При цьому наша команда мала деякі кадрові проблеми - на поле вийшов лише один номінальний захисник Вишневський. Після переходу до запорізького «Металурга» Башкірова, травм Сорокалета й Пучкова, нічого не залишалося робити, як перекваліфікувати деяких півзахисників і навіть нападаючих у захисників. Так, Багмут зайняв місце правого захисника, на позиції лівого захисника діяв Олексій Чередник, що повернувся до оборони. Тоді ще нападаючий Сидельников виконував функції опорного півзахисника, а Тищенко, відійшовши трохи назад - стопера. У півзахисті на флангах грали Юдін і Кудрицький, а нападаючим Сону й Шахову допомагав Шох. Участь у матчі капітана «Дніпра» Антона Шоха була під великим сумнівом. За останній тиждень перед фіналом він не провів жодного тренування через нещастя в родині - у Антона померла мати. Похорон відбувся за три дні до фінальної зустрічі. Однак капітан рвався в бій, благаючи Євгена Кучеревського дати йому можливість зіграти. Підтримали Антона і товариші по команді. І коли минули 90 хвилин гри, лише прізвище 9-ки «Дніпра» і світилося на табло! На 34-й хвилині матчу черговий контрвипад «Дніпра», здавалося, був ліквідований. Ширинбеков, який постійно дихав у потилицю Шоху, «ножицями» у падінні начебто б відбив м'яч, перериваючи довгу передачу. Але недалеко. Юдин відпасував на кілька метрів убік Шоху, який був у не дуже сприятливій позиції, але його удар з-за меж штрафного був чудовий. Потужний, на середній висоті, майже впритул зі штангою. Забивши гол, «Дніпро» не відкотився назад, а не розлучився з надією забити ще. Торпедівці також шукали щастя в атаках, але рахунок залишився без змін - 1:0 на користь нашої команди. «Кришталева» мрія «Дніпра» збулася! Успішно були пройдені й два осінні етапи Кубка чемпіонів: «Дніпро» довів перевагу над північноірладським «Лінфілдом» й австрійським «Тіролем». Дніпровська машина протягом усього сезону лише зрідка давала збій. На жаль, цих декількох очок не вистачило для завоювання ще одного чемпіонського титулу - «Дніпро» фінішував другим слідом за «Спартаком». Але й без того наша команда стала автором вічного досягнення - тільки вона виграла абсолютно всі змагання, які проводилися в радянському футболі! Успішні виступи сприяли підписанню контрактів лідерами дніпрян із закордонними клубами. Ще в 1989-му до Туреччини поїхав Вишневський. Потім до Німеччини відправилися Шахов та Лютий; Чередник висадився на берегах Туманного Альбіону; крім того, пішли Шох і Пучков. Втрати були істотними, і заповнити їх не вдалося, а згодом відхід лідерів продовжився. Крім вильоту з Кубка чемпіонів від португальської «Бенфіки», був «відступ» на 6 місце в чемпіонаті країни. А заключну першість СРСР «Дніпро» завершив 9-м. У грудні 1991 року після бурхливих політичних подій Радянський Союз перестав існувати. Разом з іншими союзними республіками одержала незалежність й Україна. Закінчився довгий і визначальний період в історії клубу тривалістю в 55 років - з моменту, коли «бабуся» «Дніпра» «Сталь» дебютувала в Кубку СРСР. Починалася нова ера.. . «Дитячий садок» Миколи Павлова (1992-1994) …Ера футболу нової незалежної країни України. Разом з київським «Динамо» дніпряни були беззастережними лідерами українського футболу. Високо котирувалися «Чорноморець», «Шахтар» й «Металіст». Але першим чемпіоном Незалежної України стала сімферопольська «Таврія».

Dnipro4

Наша команда ж посіла третє місце, вигравши матч за бронзові медалі в «Шахтаря» з рахунком 3:2. Відновлення «Дніпра» під впливом суспільно-політичних процесів прискорилося ще більше. З ветеранів у першому чемпіонаті України зіграли лише Городов, Юдін, Горілий, Тищенко й Багмут. Після стартового двобою першості поїхав до Тунісу Євген Кучеревський, і колектив очолив Микола Павлов. Основу команди склали нещодавні резервісти, переможці останнього союзного чемпіонату серед дублерів. Хлопці, чий вік ледь перевалив за 20 років, стали справжніми відкриттями, багато хто брав участь у перших матчах збірної України. Талановите покоління, що стали називати не інакше, як «дитячий садок Миколи Павлова», цілком могло завоювати в другому чемпіонаті України золоті медалі. «Дніпро» рівно пройшов всю турнірну дистанцію, але поступився динамівцям за різницею м'ячів. Обидві команди набрали по 44 очка, при цьому по особистих зустрічах перевага була у дніпрян, які в Києві поступилися 1:2, а вдома перемогли 1:0. Високий результат дозволив «Дніпру» повернутися до єврокубків. У рамках Кубка УЄФА була пройдена дуже міцна австрійська «Адміра-Ваккер», після якої суперником підопічних Павлова став «Айнтрахт». Лідер бундесліги пройшов нашу команду з величезними труднощами: у Німеччині господарі лише після вилучення Дірявки схилили шальки терезів на свою користь (2:0), а в Дніпропетровську від додаткового часу їх урятувало лише те, що наприкінці зустрічі арбітр не призначив пенальті у ворота «Айнтрахта». У чемпіонаті ж, на жаль, здійнятися на вищий щабель п’єдесталу пошани молодій дніпропетровській команді так і не вдалося. У наступному чемпіонаті «Дніпро» відступив на 4-е місце. А ще за півроку Микола Павлов залишив клуб, і разом з ним до «Динамо» перебралися лідери: Коновалов, Похлебаєв, Беженар, Максимов. Ще раніше в столиці опинився Михайленко. Бронзові перемоги (1995 — 2011 ) Нову команду було довірено будувати Олександру Лисенку, який працював асистентом Павлова. Під його керівництвом «Дніпро» непогано почав друге коло, після чого на посаду головного тренера запросили німця Бернда Штанге. Колишній тренер збірної НДР став першим іноземним наставником української команди вищої ліги. «Дніпро» відразу ж видав серію із семи перемог із загальною різницею м'ячів 20:0 і заявив про претензії на «срібло». Але невдало проведена кінцівка залишила нашу команду третьою. На тій самій позиції дніпропетровці фінішували і в наступному чемпіонаті, попутно вийшовши до фіналу Кубка України. У вирішальному двобої за трофей нашій команді протистояв «Шахтар». Повівши в рахунку після сольного проходу Олександра Захарова і маючи відчутну перевагу, «Дніпро» не втримав перевагу, а потім поступився в серії післяматчевих пенальті. Після півтора року стабільності дніпропетровський клуб знову потрапив в «ахове» становище. Генеральний спонсор команди корпорація «Інтергаз» припинила фінансування, забравши із собою відразу сім провідних футболістів і головного тренера, що перебували в неї на контракті. «Дніпро» був узятий під крило потужним банком «Приватбанк». Новим наставником команди став В'ячеслав Грозний, що раніше очолював вінницьку «Ниву» і працював другим тренером московського «Спартака». Йому в короткий термін вдалося прищепити дніпрянам видовищну гру, що почала приносити результат. Грозний був названий кращим тренером України за підсумками першого кола, а «Дніпро» на перерву в чемпіонаті пішов другим. Але навесні від колишньої привабливості не залишилося й сліду. У чемпіонаті команда фінішувала шостою, а в розіграші Кубка України знову програла фінал «Шахтарю». Шанси на перемогу у вирішальному матчі мали обидві команди.

Серед дніпропетровців найвигіднішу можливість відзначитися мав Іван Павлюх, але після його удару головою на шляху м'яча опинилася стійка воріт. А вирішив усе єдиний гол донетчанина Сергія Ателькіна. «Дніпру» не допоміг і Володимир Лютий, який був спеціально для участі в кубковому фіналі запрошений Грозним із Німеччини. У наступному сезоні помітним явищем стали чергові матчі дніпрян у Кубку УЄФА. У кваліфікації впевнено був пройдений ФК «Єреван», при цьому вдома «Дніпро» здобув рекордну перемогу на євроарені - 6:1 (хет-триком відзначився Володимир Шаран). А от срібний призер чемпіонату Росії «Аланія» стала нездоланним бар'єром. Спад завершився відходом зі свого поста Грозного. Новим головним тренером «Дніпра» був затверджений Вадим Тищенко. Але ні йому, ні Володимиру Кобзареву й Леоніду Колтуну, що очолювали потім команду, не вдалося повернути колишні високі результати. На п’єдестал пошани дніпропетровці повернулися в сезоні 2000-2001. Під керівництвом Миколи Федоренка команда не демонструвала яскравої гри, але результату досягала справно. Це й принесло бронзові медалі, які були забезпечені за три тури до закінчення чемпіонату. Разом із нагородами «Дніпро» одержав право знову зіграти в єврокубках. Напружена дуель з італійською «Фіорентиною» завершилася, на жаль, не на користь нашої команди. А незабаром відбулося повернення на тренерський місток Євгена Кучеревського. Тренеру, який привів «Дніпро» до другого чемпіонства, вдалося знову створити цікаву команду. Видовищна гра, перемоги й відсутність у складі легіонерів зробили дніпрян улюбленцями всієї країни. Команда зробила різкий якісний стрибок у грі і почала показувати вже зовсім інший футбол - розкутий, цікавий, осмислений. Завдяки цьому, у чемпіонаті 2002-2003 “Дніпру” вдалося здобути рекордні 8 перемог поспіль. І хоча в тому сезоні команда залишилася без нагород, був закладений надійний фундамент майбутніх досягнень. Успішним без усяких застережень можна визнати сезон 2003-2004. Його підсумком стали бронзові медалі й визнання всієї футбольної Європи - «Дніпро» першим з українських клубів вийшов у весняну частину Кубка УЄФА. На своєму міжнародному шляху дніпропетровці залишили поза турніром не тільки скромний «Вадуц» з Ліхтенштейну, але й грізний «Гамбург» з міцним загребським «Динамо». Особливою вийшла домашня перемога над німцями на переповненому «Метеорі» - 3:0!

Зупинити нашу команду на рубежі зими й весни зміг марсельський «Олімпік» - долю двоматчевого протистояння вирішив єдиний гол, що з пенальті провів майбутній лідер атак «Челсі» Дідьє Дрогба. У 2004-му «Дніпро» вийшов втретє у фінал Кубка України. І знову за трофей довелося поборотися з донецьким «Шахтарем» - на жаль, знову щастя було на боці суперника. Але навіть незважаючи на цю невдачу, прогрес дніпропетровців за два роки був очевидний. «Дніпро», хоч і не потіснив з верхніх рядків турнірної таблиці «Динамо» й «Шахтар», став реальної «третьою силою» в українському футболі. У цей період розкрилися таланти Руслана Ротаня, Сергія Назаренка, Андрія Русола, Олександра Рикуна. Помітним явищем став бомбардирський хист Олега Венглинського. Успішною була і наступна єврокубкова кампанія дніпрян. Команда пробилася у тільки-но створений груповий турнір Кубка УЄФА і посіла у своєму квінтеті перше місце, залишивши позаду «Аустрію», «Сарагосу», «Утрехт» й «Брюгге». От тільки в плей-офф «Дніпру» не пощастило - далі несподівано пройшов «Партизан». Після невдачі у двобоях із сербами дніпропетровці потрапили до смуги невдач. Справа закінчилася відставкою Євгена Кучеревського та призначенням на пост головного тренера легенди клубу Олега Протасова. Очоливши рідну команду в грудні 2005-го, він перший час цілком логічно витратив на реорганізацію гри своїх підопічних. І за півтора року «Дніпро» вистрілив, як машина пройшовши дистанцію осінньої частини чемпіонату 2007-2008. Видавши дві вражаючі переможні серії, наша команда на зимову перерву пішла в ранзі лідера! Однак велика мета так і не була досягнута. Дніпряни не утримали високих позицій. А незабаром знову відбулася зміна тренера: Протасова як наставник команди змінив Володимир Безсонов. У першому матчі під його керівництвом «Дніпро» у блискучому стилі на своєму полі переміг харківський «Металіст» 2:0. Ця гра стала останньою на «Метеорі» - наша команда переїхала на відкриту 14 вересня 2008 року «Дніпро-Арену». На новому стадіоні дніпропетровці досить довго не могли виграти, що призвело до втрати багатьох очок. Однак у наступному сезоні «Дніпро» вже не був таким гостинним, програвши на своєму полі лише одного разу - київському «Динамо». Успішні ігри вдома й стали запорукою того, що за підсумками сезону 2009-2010 наша команда знову здобула право зіграти в єврокубках

 Arsenal Barsa Bavaria DinamoJouveLiverpoolMilanMJUPSGRealRoma

Argentbig  Brazilbig  Englend  France big  Urugvaj Germania  Itali  Niderlandy  Portug  Spaine  Ukraine